ЛЕЯРНУя д у КО квя лА тл ктсу кя веу ок пулу 250 е ліберальні елєменти, без огляду на національність, під гаслом: обєднаної праці для добра України. Одночасно не переставав підпомагати грошево український культурний рух та оживляти укр. пропаганду серед чужинців: 3.000 фФранків призначив університетові в Лювен на відкриття відділу украї- нознавства, 50.000 франків на придбання віллі для недужих артистів, врешті -- 20.000 руб. передав Науковому Т-ву ім. Шевченка з нагоди 100-літніх ро- ковин народження Шевзченка. Світова війна застала Тишкевича у Швайцарії. Там займався до 1919 року живою публіцистично-пропагандивною роботою, друкуючи на сторінках швайцарської преси статті про Україну й видаючи вартісні брошури й доку- менти, - частинно до спілки з теж уже покійним д-ром Евменом Лукасе- вичем. В лютім 1919 року став першим -- офіціяльно непризнаним -- укра- їнським послом при Ватикані (від уряду У. Н. Р.), звідки переїхав на стано- вище голови української делєгації при мировій конференції до Парижа. Його, як голову української делєгації в Парижі, приняли президенти Франц. Республики Дешанель і Поанкаре; завдяки його впливам у францу- ськім парляменті вніс інтерпеляцію в нашій справі та виголосив довшу про- мову посол Гаєр-Бансель, а в сенаті відомий бувш. міністр Де Монзі. Осо- биста знайомість гро. Тишкевича із головою Ради Амбасадорів Ж. Камбоном і маршалом Фошем давала йому доступ до неодних зачинених дверей. Дипльоматична діяльність гр. М. Тишкевича може бути найсильнішим доказом проти всіх, що закидали йому ,особисті інтереси" великого пана та аристократа, який буцім-то для карієри пристав до нас. Гр. М. Тишкевич із жестом справжнього патріота та чесного громадянина видав останні свої ощадности на пропаганду кашої справи на чужині і аж тоді, коли буквально не мав уже на найскромніший прожиток, покинув Париж, щоби користати із гостинности свояків у Познанщині, в селі Жидові, де й помер. До остан- ньої хвилини життя терпів від думок, що не може, як колись, допомагати рідній справі своїми колишніми великими засобами гроша, таланту і великої енергії. Похоронено його на корінно-польській землі. Колись певне знай- дуться українські патріоти, що кости того великого Патріота перевезуть на Україну, яку Він так любив! д-- МИКОЛА САБАТ. В селі Залісцях коло Ходорова, дня 5. серпня 1930 р. помер один із най- більш відомих у Галичині старших українських педагогів-учених, директор: академічної гімназії у Львові, д-р Микола Сабат. Покійний походив з священичої родини. Уроджений в 1867 р. в Обер- тині, він покінчив польську гімназію в Станиславові, а опісля записався на фільософічний виділ львівського університету. В короткім часі по укінченні університетських студій, він зложив учительський іспит і одержав ступінь доктора фільософії. А проте й надалі протягом цілого свойого життя, він старався поглибити свої знання з ділянки культури античного світа. В тій ціли покійний д-р М. Сабат відбував з своїми учениками й учителями часті подорожі, перед війною майже щороку, до Італії й Греції та займався науко- вими дослідами головно з области грецької археольогії й мистецтва, поли- шивши низку цінних розвідок. Однак пок. д-р М. Сабат не замкнувся ви- ключно в рамках старинного світа, але жив рідним письменством. Зпід його пера вийшов прегарний твір з поясненнями Шевченківського Кобзаря, вида- ний в 2 томах накладом книгарні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, незвичайно корисну книжку передовсім для народу і для середнє- шкільної молоді. Свою педагогічну діяльність він почав в 1894 р. і1 з корот- кими перервами, викликаними частинно воєнними подіями, частинно тяжкою недугою, продовжував її до останнього менту. Іменований в 1905 р. директором новооснованої української гімназії в Станиславові, він посвятив їй всі свої сили й широке знання та своєю невтомною працею довів до того, що станиславівська українська гімназія так під оглядом вишколених учительських сил, як своєї внутрішньої організації перед війною займала одно з перших місць на терені цілої Галичини. Після листопадового перевороту Покійний був покликаний до Секрета- "ріяту Освіти і там виконував обовязки головного референта в секції серед- внього шкільництва в часі від 16б. лютого до 25. травня 1919 р., за що петім