216 свелика на око побіда урядової одинки не була жадною побідою, бо 122 лпослів ББ (та ще й кільканацять з інших дрібних гуртків і пізніших сецесіо- с ністів з ПІПС) -- мало проти себе величезну більшість польської і неполь- «ської опозиції. Виявилося це зараз таки на відкритті сойму в дні 27. березня. "Після появи премера Пілсудського на трибуні, розляглися крики на соймовій «салі. Коли вони не стихали, на салю нарад ввійшла під проводом міністра уген. Складковського поліція і силою при величезному гаморі вивела кількох послів. Після того вибирали маршала сойму. Кандидат ,1-ки", віцепремер "Бартель, провалився і маршалком став польський соціяліст Дашинський. Від -тоді відносини між соймом та урядом зразу прийняли характер боротьби, яка в ріжних пізніших періодах часу мала ріжні форми, то стихала то знову вибухала, але ніколи не припинялася і зоводила державу до щораз більшого внутрішньо-політичного хаосу. : В часі дискусії над бюджетовою провізорією 23. березня 1928. голова о Українського Клюбу пос. др. Дмитро Левицький склав із соймової трибуни -слідуючу заяву (гл. ч. 73 ,Ділає з 31, Ш. 1928, заява була несконфіскована): »Вступаючи до польських законодатних установ як представники цеї «частини великого українського народу, яка опинилася в межах Річипосполи» -тої польської заявляємо з цієї трибуни перед цілим світом: Український нарід «в Польщі живе в числі поверх 6 міл. душ компактною масою як подавляюча -і безсумнівна більшість у Сх. Галичині враз із Лемківщиною, на Холмщині, "Підляші, Поліссі та Волині, займаючи на південно-східній і східній полосі «польської держави величезну і суцільну територію кругло 200 тис. квадрато- -вих кільометрів землі. Землі ці безпосередньо лучаться з дальшою суцільною «національною українською територією, на сході, з Придніпрянською Украї- -«ною, на півдні та південному-сході з Закарпаттям, Буковиною і Бесарабією, -творячи її нерозривну складову частину. Український нарід є споконвічним автохтоном цих земель. Землі ці в історичній минувшині входили до Київ- ської Держави, творили самостійну Галицько-Володимирську Державу, зча- -«сом як частина належали до держави створеної гетьманом усієї України "Богданом Хмельницьким, а під чужим пануванням (литовським, польським, австрійським і російським) ніколи не втратили своєї національної окремішно- -сти і не зреклися стремлінь до державної незалежности. Навязуючи до своїх непогаснутих історичних традицій, спираючись на переважаючім українськім характері всіх земель і здійснюючи святе право кожної нації на самоозначення, український нарід на всіх своїх етнографіч- них землях здійснив у недавньому минулому свій заповітний національний о«ідеал державної незалежности: а) четвертим універсалом Української Цен- тральної Ради в Київі з дня 22. січня 1918. проголошуючи Українську На- родню Республику на українських землях бувшої російської займанщини; б )законом Української Національної Ради у Львові з дня 19. жовтня 1918., покликуючим до життя Українську Державу на українських землях б. ав- стро-уг. монархії (Сх. Галичина, Буковина та Закарпаття) і на кінець в) актом в 22. січня 1919 р. проголошуючим в Київі сполуку обох українських держав- -оних одиниць в одну Соборну Незалежну та Суверенну Українську Народніо Республику. В обороні цієї своєї Держави перед нападом Росії, Польщі та Румунії -(в рр. 1918-20 український нарід пролив море крови та зложив гекатомби жертв найкращих своїх героїв, що впали на полях битв, або згинули смертю мучеників у таборах полонених. - Згадуючи з найбільшою гордістю цей героїчний період нашої недав- -ньої історичної хвилі схиляємо в найглибшій пошані голови перед тінями наших національних героїв і вірні їх святим заповітам, урочисто заявляємо, що найвищим, святим і непорушним ідеалом нашим є: Незалежна, Суверенна і Соборна Українська Національна Держава на всій українській території. Тому то всі міжнародні акти, якими споконвічні частини української землі, - Сх. Галичина з Лемківщиною, Землі Холищини, Волині, Підляша та Полісся, - признано Польщі, а саме: мировий договір у Ризі з 18. березня 1921 р. і рішення Конференції Амбасадорів у Парижі з 14. березня 1923 р., які то акти насилують право українського народу на самоозначення, уважа- ємо де юре неправосильними. А вступаючи до цих законодатних палат, бу- о демо і тут змагати до здійснення найвищого права української нації.