214 лавторитет фашистівська влада арештуванням (31. МІШ.) убивця соц. посла Маттеотія (який згинув в 1994 р.). В ділянці закордонної політики, Ітгалія жлроводила в 1928 році послідовно свою ,балканську" лінію. З Югославією продовжила в січні тимчасовий договір спершу до 28. МІЇ. 1928, а опісля до- узвела до ратифікації югослав. Скупштіною (13. МІШ.) т. званих »неттунських" конвенцій з 10. Х. 1924., які обіймали около 30 умов, що регулювали ріжні технічні справи, звязані з поділом території Дальматії і Фюме (Рєки). Ці умови були звязані з усіми попередніми югосл.-італійськими договорами й по- розуміннями, заключеними по черзі: в Сан Жермені, Тріяполі, Рапалльо, Римі і Санкт Маргаріта. Забезпечуючи собі корисний стан посідання на границі Югославії, Італія заключила (30. МУ.) договір приязни з Туреччиною та 1/23. ІХ.) ще тіснішої приязни з Грецією. Змагаючи знову до повного зами- рення Греції й Туреччини, Італія з одного боку промощувала дорогу своїм -впливам з заходу (від Альбанії) і полудня (від Греції) на Балкани, з другого боку -- з Бадканів посувалася на Близький Схід. Коли для Італії ратифікування ,неттунських конвенцій" югославянською «скупштіною (парляментом) було безумовним успіхом, то для Югославії воно було не лише закордонною політичною уступкою, але й причиною важких внутрішніх потрясень. Вправді ці умови з Італією ні в чому не міняли істну- сючого вже фактично територіяльного стану обох держав, однак займаючися технічними подробицями, звязаними з поділом Дальматії і Фюме, та правами словінців чи хорватів у частинах, що припали в уділі Італії, ці умови петри- «"фікували (сильно закріплювали) цей стан посідання, який Югославія -- та передовсім хорвати й словінці -- вважала своєю кривдою. Коли нпр. в цих тумовах говорено про ,рівноправність" громадян усіх національностей на мі- шаних прикордонних італійських землях, то назовні воно виглядало дуже лі- берально, але по суті віддавано сербів, словінців і хорватів у межах Італії на поталу денаціоналізації з огляду на вищу культурну й економічну силу італійців та безоглядний фашистівсько-італійський режім. Тому ратифікацію -»»неттунських конвенцій" удалося югославянському урядові перевести лише використавши демонстраційну сецесію з парляменту всієї парляментарної «опозиції. У звязку з ратифікацією цих умов ще дужче загострилися відносини лпоміж хорватами (й словінцями) та сербами. ВЗагалі Югославія переживала в 1928 році гостру внутрішню крізу, якої джерел шукати треба в самій бу- -дові королівства сербів, хорватів і словінців (С. Х. С.). В склад цієї держави війшли елєменти, які не почували себе ані до історичної, ані культурної, ані економічної спільноти. Серби бачили в утворенні Югославії здійснення їх »великосербських" амбіцій, а умову, яку заключили в 1916 році з Трумбічем, сяк представником хорватів і словінців зпід австро-угорської займанщини (м. і: назва ,Королівства сербів, хорватів і словінців"), уважали пустою фор- мальністю, на яку мусіли згодитися підчас найбільшої своєї воєнної скрути, в обставинах, коли взагалі практична вартість тієї умови була дуже сумнів- нною (майже ціла Сербія була тоді окупована Австрією). Після побіди Антанти й утворення Югославії, серби про прийняті зобовязання забули, захопили в свої руки весь адміністративний апарат, перевели централізацію держав- ного устрою й взагалі поводилися, як правдиві господарі спільної держави, відсуваючи на бік вищих культурно й економічно хорватів. Запанували «в Югославії сербські військові (старшинські) кола, які вважали своєю виключ- ною заслугою створення нової югославянської держави, покликуючись на тя- гарі, які підчас війни несла Сербія. Хорвати перейшли до гострої опозиції. Трумбіч створив федеративну хорватську партію, яка змагала до переустрою юогосл. держави. Ще далі пішов Степан Радіч, основник народньо-селянської хорв. партії, який у своїх гаслах висував навіть повну хорватську державну «самостійність. Правда, він не був упертим ,принципіялістом", мішав гасла й орієнтації, шукаючи собі ріжних союзників і внутрі Югославії і поза нею. Таким робом, переслідуваний урядом за свої самостійницькі погляди, виїхав до Москви, де вступив в імені своєї партії до ,зеленого (сільського) інтер- націоналу". Але швидко розчарувався у комуністах. Вернув до Югослзвії, по- мирився з сербами Пасіча (реакційною ,радикальною" партією) та зступив -до білгородського кабінету. Однак верховодницькі нахили тієї сербської партії були за сильні, щоби ця згода довго втрималася. Радіч вийшов з уряду, перейшов знову до опозиції та створив бльок з сербськими демо-