53

ії героїв з чужого царства і.. свої сльозви. Ми любимо тишину
1 все жертвуємо для ,святого спокою". Ми не терпимо гамірної

вулиці і будуємо свої житла глибоко, далеко -- у вишневому
саді, - щоби подальше від життєвої сутолоки. Ми тихенький
народ.

Не нам, з такою запічковою душею, стати господарем мі-
ста, де життя рветься, де воно нестримно і бистро пливе. Ми
Дажбога діти. І нині сонце нам мірить день, а як то гарно і любо
глядіти на нього, воно таке уважне. Поволі, преповолі, а ми: гей!
соб! круторогі! Задивлені ми в нього, як у коханку і в зачаро-
ванні не бачимо часу, -- наше ,гей" у безконечности. Але хо-
чемо багато, мрії наші безконечні. Усміхається до нас Европа че-
рез десяту межу -- тисячами коминів і роєм авт, але для нас най-
цінніше: коби лише когут остався і піяв у північ. Машина -- гар-
на і пожиточна, та біда з нею. Вона норовиста, не дає спокійно
міркувати, поволі ходити, та до схочу спати, немов навіжена йде,
та иде. А ми все з кінця -- любимо, і до ладу і розлучно -- по
господарськи, -- а вона глуха, ні соб, ні цабе з нею.

ж

Десь у тих Европах, про які ми любимо на запічку мріяти,
завели,-- не нині, а давно,-на вежах по містах і селах годинники.
Вони все непокоять громадян, немов смерть з косою... Від ко-
лиски до могили все чують і днем і нічю: бам! бам! -- у безко-
нечність, як биття серця. Не втечи від нього, -- все звенить цей
звук. І старі і малі його знають. В їх душах він всалашився, він
став їм рідним, конечним, без нього їхнє життя сталоб нудне. Від
зорі до зорі їхнє життя розбилося на куски, в яких людина живе
і рахує...

Там і корова давно знає свій час. А село! -- у нього свій
ритм, бо серце на вежі бє для всіх рівно, не фальшиво, бє без
стриму літом, зимою, цілий рік, цілі століття, і люди зростають
з двома серцями. Вони створили машину і закляли у неї вежове
серце -- час.

Чомуб у нас, по наших сонних селах не завісити того чаро-
дія ритму, який пригадував би, що день -- не вічність, а вічність
не день, лише рівно відмірений час. Нам треба навчитися, необ-
хідно навчитися тієї рахуби часу, того метра нашого життя --
праці, а вартість його зродиться у нас так само, як зродилася
у тих, що давно навчилися рахувати своє життя, цінити свою
працю. Культура -- це машина, у якої все обчислене, відмірене на
докладні великі і подрібні міри. Хто не знає дробів часу, не зрозу-
міє її. Цього не дасть ні школа, ні книжка. З мірою часу треба
вродитися.

На 60О-літній ювилей ,Просвіти" мав я бажання, щоби наші
читальні увіковічнили цей час закупном вежових годинників. Маю
кріпке переконання, що годинник на вежі читальні, більше про-
світить село, як неодин її виділ. Не біймося прогнати зі села сон-
ність, вона родить пліснь, байдужість. Нехай село огортає дрож,
ритмічна дрож. А дзвін годинника нехай гремить з вежі твердо,
як само життя.

дня

 

ан

|
й
ї
!