- Бо бачу, що ріжеш їх.

- Я нерасових курей не тримаю. Маю їх чотирнацять і всі
расові.

-- Маєш їх тринацять, бо чотирнацята на столі.

- Ах, правда.

- І не жаль тобі різати їх?

- А щож будемо їсти?

- Ліпше було щонебудь зварити...

- Дурниця. Гість у дім, курка на стіл! - сказав святочно
і взявся до своєї расової. і

- Ви, Марино, -- звернувся до молодиці -- можете йти до
дому. Під вечір прийдіть вечеру нам приладити.

- А що буде на вечерю, прошу пана?

-  Курка!.

- Шкода, прошу пана!

- А мене вам не шкода? Як умру з голоду, то хто кури
поїсть?! А ще гості маєм, чим будемо годувати!?

Молодиця зітхнула і вийшла.

- Порядна якась баба! -- сказав я, як тільки замкнулися
двері.

- Порядна, тільки забогато краде.

- Як-то краде?

--  Звичайно, так як тутешні люди. Ніж не ніж, мясо не мясо,
тарелі, цукор, білизну... ,

- А чомуж не наженеш?

- Щож буду робити ?!

- Возьми іншу.

- Все одно. Також буде красти. Таке вже село.

- Бачиш, а ти не хочеш женитися!

-  Або нам у двійку так зле?

- -  Але я поїду.

- Тоді поговоримо про женячку.

Жороткий зимовий день хилився до сну. Крізь заморожені
вікна всунувся в хату сумерк і розвішував стрепіхаті тіни по ку-
тах. На дворі свистало, гуділо, ревло. Скажений вихор кидав ще
завзятіще снігом і термосив дахом. Мороз ходив нам поза плечі,
але приступати не мав смілости, бо в хаті направду робилося
тепло. Весело тріщав у печі вогонь а великі іскри щораз виска-
кували на темну хату. Блестіли і гасли як метеори.

- Як по заході сонця не стихне, то буде віяти цілу ніч --
сказав господар.

- Не то виїхати, але й вийти з хати не можна.

- Не страш мене.

- Я не тебе страшу, тільки свої кури. Кожний день такої
негоди потягне за собою дві жертви.

- Хочби й випогодилось, як не рушить потяг, то дві курки
пропаде.

- Нехай. Добре, що гість є. Який є то є, але є. На такім
відлюдді навіть гість, який мене хоче женити, дорогий мому
серцю.

т тетн дж ся мнатврадеь я с отя

лебя сн Вн с

екь

еретсвжвист :

лн ннн

лкн

т,

ся
ї

аа

  

«