48

Лежачи на траві Младен пригадував собі це все і болючий
гнів закипів у його грудях.

- Убю їх і себе, якщо старий віддасть її іншому, -- подумав
з люттю... Але скоро приємніші думки успокоїли його. Бачив пе-
ред собою своє село. Спочивало воно тихо у сні під зоряним
небом, потічок шумів коло плота Милошевого обійстя нід похи-
леним гиллям старих верб, над берегом річки дрімали гуси, на
подвірю тиша, лише груша часом шуміла та шелестіло листя фа-
солі; під г рушею стояла шопа з ткацьким варстатом, а в ній спала
Цанка. Всі там дома спали, лише одна Цанка не спала, не спав
іїї милий, він про неї думав і зітхав до неї... Як вона втішиласьби,
якби нараз почула тихі його оклики, якби вони знову побачились
і могли без перешкоди наговоритись про все, що лежало їм на
серці від хвилі розлуки. Що це булиби за радощі! Вона вийшлаби
до нього, вилізши непомітно, як вуж зі своєї постелі...

Нараз блиснула йому думка: якби так піти до неї і побачити
її? До світання ще шість або сім годин, досить часу, щоби з ко-
ханою побачитись, хочби на кінці світу, а не за годину дороги.
Рішився без надуми. Тепер уже ніщо не змоглоби його задер-
жати, готов був перейти й огняну ріку, якщо відділялаби його
від Цанки і добути мури твердині, якби в неї замінився пліт Ми-
лошевого подвіря.

Тихо мерехтіли зорі на синьому небі. Тиша панувала кругом.
Переривало її лише хропіння юнаків. Младен обережно встав
і пішов скорою ходою через поля, здовж залізничих шин. Скоро
щез у нічній темряві.

х х х

Північ минула, як Младен, упоєний солодкою зустрічю
з коханою, виходив зі села до стації, щоби відтіля йти далі здовж
залізничого насипу. Досі ніхто його не бачив, ані не стрінув. Село
було порожне, якби все в ньому вимерло; це було для нього
приємне; бажав, щоби його побут у селі і причина остали тайною
для всіх. Щойно тепер прийшло йому на думку, що провинився
проти військової карности, що його поступок був ризиковний, --
але не піти туди було понад його сили. Спішився, не знав, котра
година, боявся, щоби, заки добіжить до поїзду, не застав його
в полі світанок... тому біг щораз скоріше... Зірвався вихор і шумів
глухо між плотами та гиллям оріхів.

Як Младен був уже далеко в полі, вдарила його ярка ясність.
з лівої сторони. Оглянувся, в далині на нивах вибігало зі снопів
жовте полумя, вітер його розвівав -- а воно обіймало щораз нові
снопи і стирти, творячи дві полумянисті ріки. Ціла околиця то-
нула у тому сяйві -- пожежа перенеслася на високу стирту, огне-
вий стовп піднісся в воздух, а щораз сильніший вітер розщіплю-
вав його на міліони язиків.

Нараз почув Младен близько якісь кроки -- зиркнув зля-
кавшись і побачив проти себе дві постаті; це були два господарі
з його села, він скочив звинно в корчі і пішов далі похилившись.
- переконаний, що селяни його не пізнали.

Успокоївшись біг далі і знову пристав, щоби подивитись на