лб

знак, що найблищий місток попсований і поїзд мусить чекати

до завтра, аж скінчать направу.
-- Хто хоче, може висідати -- закликав кондуктор, отви-

раючи дверці вагонів.

Наші парібки миттю опинилися на полі. Подорожні з інших
вагонів висіли також, але не дивились на цю неприємну пригоду
так байдуже і спокійно.

-- Це безличність, -- кричали панове з другої кляси. За-
пасні вояки поставились до цього випадку холоднокровно. Він
їх здивував, але не розгнівав. Прокинулось у них вояцьке вихо-
вання, що має за обовязок послух і терпеливість. :

-- Гей, чуєте, -- закликало кількох, - положимось на траві»

- Гіани нехай сплять у вагонах, щоби не простудились, --
глузували інші.

-- На траву, -- під темне небо.

Ніодин з них не хотів лишитись у вагоні і коли ,панове"
позамикали вікна в вагонах, щоби не дібрався до них нічний хо-
лод, вохки кинулись на мягку траву і спинились очима на ме-
рехтячих зорях, що моргали в темних просторах, як брилянто-
вий пісок, а їхні думки помчались у далечінь, до рідного села,

де думали про них також з тугою.
жоожо ж

Поволи розмови припинились -- усе кругом затихло. Схви-
льованих пращанням і розлукою з усім, що серцю миле й дороге,
нічний холодний легіт вітру скоро заколисав до сну і серед нічної
тиші чути було спокійний віддих двацяти молодих грудей.

Лишег Младен Райчев не спав; йому на стації подала дівчина.
китичку квітів. Сперед очей, з уяви не хотіла вступитись постать.
дівчини. Бачив її все такою, як в останню хвилю пращання: за-
румянілу на обличчі, втомлену скорим бігом, з чорними палкими,,
переляканими очима, вохкими від хвилювання, -- з червоними
як коралі устами, на яких дрожали солодкі та невисказані слова
пращання; рука його пестила квіти, що вона їх подала в останній
хвилі і дрожала ще від стиску її руки. В душі його зродилось
якесь таємне тужне почуття, якесь горяче бажання когось по-
бачити, щось комусь сказати, щось незясоване, невловиме, що
лежало як камінь на його грудях. Видалось йому, що душа, що
його сєрце, що сам він лишився там на стації, а тут є якийсь.
інший, чужий йому Младен.

Джеєрелом його муки було те, що кілька останніх днів не
бачис Цанки, бачив її щойно в хвилині відізду ії то коротенько,
один момент. Не перекинувся з нею навіть одним словом, а стільки,
стільки мали сказати собі перед розлукою! Але вона зявилась пе-
ред ним і щезла як сон. Так, справді наче сновидіння на яві.

Йому було ясно, що бідна дівчина прибігла крадькома,
щобь з ним попращатися. І ледви встигла його побачити. Її очії
були покні болю від розлуки. Він сам був причиною, що її родичі
не пускали. Вчора пішов до її батька, чорбаджії") Милоша Кара-

: 1) Ваможний селянин за часів турецької неволі; бувало між такими чимало:
хрунів, що піддержували активно турецьку владу.