хх

ї в Австрії вогонь. Парубки його розіклали, а самі посідали на
кручі і співають ту саму пісню, козацьку пісню, австріяки і наші.
І ми чули ці пісні і такі картини бачили! І певне ніхто не здиву-
ється, що в русина-подолянина серце розривається, як 1 розір-
ваний його край. А ще більше зворушлива розмова парубка
з дівчиною, що не зрідка уривається під нагаєм донця. Коли-б
не митниця, то границя давно-б посунулась на захід, без бо-
ротьби, без крови, нарід злився-б сам собою, як чоловік і жінка
в шлюбі. Але існують кордони, сторожа, і цей штучний поділ
народу робить велике вражіння. Здалека не видно, не чути, але
подивилися-б на місці!.. Коли-б місяць умів писати, скільки-б то
зворушливих сцен ми прочитали!..

Чи-ж не зворушливе весілля, що одна половина його відбу-
твається в дома, а друга на чужині? Через границю витаються,
розмовляють, знайомляться, співають разом весільних пісень,
одно одному голос подають, а руки подати не можуть)!..

На одному з таких весіль молодий був дуже засмучений.
На нікого не дивився. З ніким не балакав, тільки поглядав на
Збруч і то крадькома. То був наш знайомий пачковіз-син. Батько
надумав його виправити, одруживши; він знайшов йому наре-
чену за кордоном, щоб у себе гарбуза не дали. Батьків вибір був
до вподоби синові, -- але призирство людське, що на батька ви-
казав, тяжіло над сином, і він стидався себе і власної памяти.
Проте скоро все влаштувалось: те простили, а те забули -- і життя
поплило, як і перше.

Обох цих пачковозів і розписки чиновника ще можна було
бачити р. 1860. Старий тоді вже кинув контрабанду, а молодий
ще не мав сина до помочі. Проте за кордон він їздив, і не сам,
а на чолі цілої компанії, що складалася з одставного чиновника,
двох шляхтичів та одного поповича. Як бувало їдуть містом, то
дивишся і не налюбуєшся. І сумно стане, коли здумаєш, що не
сьогодні--завтра котрогось, а може і всіх разом, куля навздогін
покладе...

- Щож робити? -- кажуть пачковози, -- так тому й бути!

О- - - -