ного повели до Збруча топити. Одіхавши кілька верстов від села,
поклали злодія на крутому березі і, поки син шукав пригожого
каменя, батько, наготовляючи мотузки казав жидові:

- То подивижся в останнє на небо!

А небо було ясне, густо всіяне зорями. Одна з них покоти-
лася по небі і згасла.

- То твоя, -- каже пачковіз-батько, привязуючи злодієві
каменя до шиї. А син у той час привязував другого до ніг. Коли
вже все було готове, розтулили жидові рота і батько сказав:

- Як маєш що переказати жінці й дітям, то кажи сміло, --
я передам по совісті твій заповіт.

- Ось, що я скажу, -- почав жид. -- При мені є двісті кар-
бованців. Візьміть їх і пустіть мене.

Пачковози взяли гроші і старший сказав:

- Я думав, що ти злодій не своєю волею, з бідности. Думав:
чоловік убогий, до тяжкої праці не звик, то хоч і краде -- та бог
з ним! Не пропадати-ж, справді, з голоду, що не може за крам-
ницю узятись, чи то за шинок та й жити, як усі живуть. Хотів:
я тільки полякати тебе, що втоплю. А тепер вже не минеш смерти,
бо, як бачу, то ремесло твоє: ти крадеш, як от другий шиє, торгує,
чи що інше. Карбованців двісті мавши, мігби ти жити чесно, без
злодійства. Але ти цього не зробив, то вже й не зробиш, хіба
зітхнеш до Господа Бога, щоби він прийняв твою нечисту душу.
Кайся-ж!.. Ну, гайда, сину! -- І син узяв злодія за ноги, а батько
за голову, розгойдали та й шубовснули в воду. Тільки скрикнув,
неборака, а потім тільки забулькотіло щось.

-- Там тобі й амінь! Більше не будеш красти, -- сказав ста-
рий пачковіз.

На другий день син пристав до батька:

- Дайте, каже, ті гроші, що ми вчора в жида взяли -- піду
погуляю.

- Карбованця дам, -- каже батько.

- Всі дайте!

- Дурний ти, мій синочку; ти в мене їден і все моє -- твоє.
А поки я ще живий, то тобі зась до мого добра. І копійки не дам,
коли не хотів карбованця взяти!

- Не хочете доброю волею, то мусітимете віддати. Я ви-
кажу, що ми жида втопили.

Чи вірив батько загрозам сина чи ні, то вже його справа,
тільки грошей так таки не дав. Син доховав слова і батька по-
садовлено до камянецької кріпости.

Не первина пачковозові камянецька кріпость, та й сама крі-
пость не Бог зна який для нього страх. Пачковіз тоді спокійний
тільки, як у вязниці. Ні зоряна ніч його не спокушає, ні негода
не трівожить, а як з краденим не піймали, то нема чого й тужити.
Життя у вязниці тільки поглиблює, витончує здібності і, вий-
шовши на волю, навіть простий пачковіз робиться артистом
і в ремеслі своєму і в відповідях на суді. Сміливо можна сказати,
що кого не засудили вперше, то потім ніколи не засудять. А пач-