- Дайош Рину чи ні?

Чайка стиснув зуби, як козак шаблюку перед боєм.

- Я дуже радий. Така честь для мене й для моєї дитини.
Тільки дай їй трохи подумати, призвичаїтися до тебе. Бо, то
знаєш, жінку, як коня, треба трохи обіздити, походити за нею,
покохатися. Вони не люблять оттак відразу. Та й не випадає. Мати
ще так недавно вмерла... серце її ще сльозами залите й щастя не
приймає...

Чайка витер рукавом очі.

- Отже походи до нас. А за якийсь тиждень і подумаємо
за весілля. Та таке справимо, що у всіх у голові зашумить...

МІ.

Дійшли чутки: зпівдня наступає українське військо.

Медвеже Вухо, а з ним і всі його села захвилювалися. Пре-
зидент Охрим Козлинчук усе поглядав на схід та чекав звідти
вісток від ,,сіцілістів". Та щось ні слиху ні диху не було. Вирішив
оборонятися власними силами. :

На раді комісарів було постановлено: на всіх, хто переїзжав
через село та околичні багна, накласти мито; підозрілих арешту-
вати; перевести негайно мобілізацію всього населення республики;
дівчат мобілізувати до прання білизни й онуч та до варення їжі;
доручити мобілізацію дівчат Ірині Чайці; перевести ревізію під
усіма грубками й знайдене там золото частинно позичити на вій-
ськові потреби і т. д. ;

Все йшло добре, доки не дійшло до ,внутрішньої підпічної
позички". :

Тому-то президент Козлинчук не тільки урядував, але й спав
у повному озброєнні. З одного боку шаблюка, з другого -- багнет
і револьвер (у кешені другий), за спиною рушниця, через плече
кулеметна стрічка з набоями, зпереду на поясі бомба, а в кутку
хати кулемет.

Покликав до себе Рину.

Помолилася, поплакала й пішла.

- Любочко моя найреволюційніша! -- почав президент, --
міністре бабський, постарайся сьогодні змобілізувати всіх дівчат.
А як ні, то власною рукою всажу тобі кулю в твоє контрреволю-
ційне серце. А тепер поцілуй мене, моя кулечко кулеметна.

- Я присяглася моїй небіжці мамі, що вперше поцілую чо-
ловіка по шлюбі, -- тремтючи відповіла Рина. -- Почекай ще
трохи...

Очі президента налилися кровю.

-  Ах, ти бісова дівко! Ти думаєш мені противитися? Мені,
президентові? Та хіба ти не знаєш, що я тебе можу ось зараз...

- Вибач, -- благала, - не змушуй ламати присяги. Вже
скоро... за тиждень. А тепер йду до роботи. Бо час не жде, а змо-
білізувати дівчат не легко. Лише боюсь, щоби хто з війська не
осоромив мене... бо знаєш, які наші товариші...