Е

Другого дня вранці Степаніда прокинулася зі сну. Розгля-
далася по хаті, дивилась то на Петра то на жидівку і не могла
нагадати собі, що з нею.

- Чи я ще сплю, Петре, мені щось дуже страшне снилося......
Жидівка принесла глечик з теплим молоком.

- Напийтесь, пані, воно свіженьке...

Степаніда випила все.

- Справді, гарне було молоко... спасибі! Петрусю, що воно
таке сталося, звідкіля я тут узялася?.. А! так.. вже нагадую.:...
Як лиш ти відїхав у Самару, незадовго прийшли ті два кляті
москалі з драгунами. Дутко їх не пускав, а далі і до шаблі взявся,
та його вмент зарубали... Счинилася метушня. Наші козаки, не
прочуваючи лиха, порозходилися по селу, лиш кілька осталось.
на хуторі. Скочили москалі в хату і стали розбивати комору:
і брали все, що в руки попало.. Ми з мамою не давали. Один
москаль став мене обіймати, цей рудий. Я його трутила так, що
аж до печі поточився. Тоді мама хопила пістоль і застрілила пне-
реднього драгуна. Її зарубали шаблями на моїх очах, мене дер-
жали цупко в руках москалі, що не могла ворохнутися... Господи?
Я бачила, як матуся впала на землю закрівавлена.

Степаніда закрила очі руками і стала судорожно. плакати.
Петро її голубив та заспокоював...

- Лишіть її, пане сотнику, каже стиха Рухля. ...Хай випла-
четься, то зараз на серцю полекшає. Там усе горе спеклося, хай
воно розтає, розмякне від сліз і зі сльозами витече..

Петро держав її в обіймах, поки не заспокоїлася.

- Опісля я втратила память і че знаю, що було. Мене
везли, мене везли кудись...

- Решту, то я тобі доповім, моя голубко. До Самари при-
скакав Покотило і розказав усе. Тато зібрав гурток козаків і ми:
пігнали здогоняти московських харцизів. Настала велика хурто-
вина і заметіль на наше щастя, бо не дала москалям' скочити:
в Гетьманщину, а засіли в тій коршмі перестояти лиху годину.
Ми їх здогонили і застали спячих. Тепер ти безпечна і ми вер-
таємося до дому, як лиш ти подужаєш.

- Я вже почуваю себе добре і можу їхати, хочби і зараз...
А що з москалями сталося?

- 3З ними наш Тарасько зробив лад. Драгунів козаки пере-
різали, а москалі повисли...

- Стільки крови...

- Годі, не ми їх зачіпали, а вони нас... Врешті, годі було»
з ними воловодитись і дати їм втекти та привести нам на голову
нову ватагу драгунів.

Війшов Покотило:

- Здорові були, пані, каже побачивши Степаніду при па-
мяти -- який же я радий...

- Немає чого радіти, каже сумно Степаніда, живої матері?
я вже не побачу... Вона стала знову плакати.

Покотило шептався з Петром.

/