Тм НИИИ Имн н нннн

18

всі знають, бо я і в пана полковника Кандиби в Сангарі й у пана
сотника Жука минулої осені хліб купував... та нещастя трапи-
7лось, така взялась хуртовина, що жива душа пропалаб у степу.
Тимчасом Степаніду роздягнув Петро з кожухів.
-- Ану, жиде, придивися до цеї пані, каже Покотило.
Жид придивившись схопився руками за голову:
- Ей вей мір, таж це сотниківна панночка Степаніда.

- Вона моя жінка, каже Петро -- я син полковника
Кандиби.

- Вибачте мені, так вашмосць Петро, що у Турків у неволі
побував... Господи, яке нещастя скоїлось... Та що ми розбалака-
лись, а тут рятувати треба... Дозвольте мені, я покличу мою жінку
Рухлю, вона краще поможе пані, як всі ми. Тільки прошу вас,
не лякайте її, бо вона боїться. Жид пішов зі свічкою до другої
кімнати, та тут як побачив повішених на сволоці москалів, дуже
налякався, пустив свічку на землю і завернув у коршму.

- Мосьці пани козаки, прошу вас, заберіть се стерво з хати
геть, бо як моя Рухля це побачить, то перелякається і не зможе
нічого помогти пані.

-- А що ми з ними зробимо? -- питає один козак.

- Що зробите? Викиньте їх у сніг, а вже вовки сіроманці
їх знайдуть. Нераз вони мою коршму держали в облозі та у вікна
мені заглядали.

Жид метнувся за двері до сіней, а незадовго привів жи-
дівку і заспокоював її, що пани козаки свої люди і нічого їх
боятися.

Жидівка приступила до Степаніди і стала її оглядати.

- То все з великого переляку. Пані певно щось страшного
побачила.

- На її очах москалі маму зарубали, каже Петро.

- Паню сотничиху? -- скрикнув жид --- ей вай! І певно все
пограбили... те все, що вони тут паювали.

-- Панове козаки, занесіть паню до мене, тут мені не
на руку...

Петро узяв жінку на руки мов малу дитину і поніс за жи-
дівкою. Жидівка виняла зі скрині якогось зілля, розвела багаття
і стала зілля варити. Покищо роздягла при помочі Петра Сте-
ганіду до сорочки і поклала на свойому ліжку під перину. Сте-
паніда іще не спамяталась. Вона страшно пручалася і кричала.

Тимчасом зілля закипіло і жидівка процідила у глечик та
холодила його дуючи.

- Пані мусить це випити, а ви мені поможіть, каже до
Петра.

Та це не прийшлось легко. Степаніда була сильна жінка
і Петро з бідою її втримав.

- Так не зараз нам вертатися до дому, каже Тарасько до
козаків - Петро жінки тут не оставить, а ми його не лишимо.
Ти Покотило, поназначуй сторожних, а ви, небожата, лягайте де
попало...