осососвосовсввоо ососесвовоовосоооовосвовоссосвоовсвов-

   

ососовоововосооооооосовосововосоговооооововововововоовєвовососвооовоововоововозвоовсововововововосвосвовововово в:

АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ.

ПпПОоГОНнЯя.

(З часів руйнування Січи).

Петро виїхав з батьківського хутора з козаками та старим
досвідним осаулом Тараськом.

Цілий світ занесло великими платами снігу, якими крутив
вихор на всі боки. Небо закрилось оловяними хмарами, що сонця
божого не було видно. В повітрі чути було пекольні ізгуки, сви-
стіло та вило по вовчому. До того ще стало в хмарі блискати та
греміти наче серед літа. В таку хуртовину не важко збитися зі
шляху, і колиб не було тут Тараська, то Петро сам був би ніяк
не знайшов шляху.

Всі шляхи закурило снігом, їхали навмання. Вихор не лиш
вертів свіжим снігом, а ще й замітав старим зледілим гострим мов
грубий пісок, котрий сік по лиці і насипав великі кучугури зав-
вижки хати. Коні западали у сніг по черева, а місцями не можна
було переїхати і треба було обіздити довкруги.

Тарасько кермував себе інстинктом степовика і йшов прямо
на коршму на Кривулі. Хоч нераз приходилось завертати, то таки
Тарасько був певний, що потрапить.

Годі з'ясувати собі стан душі бідолашнього Петра. Він так
любив дуже свою Степаніду, а вона сердешна тепер в лабетах
розбишак безпомічна, і коли не поталанить її визволити, вона
станеться іграшкою московських звірюк. Він чував нераз, що мо-
скалі захоплювали гарних українських дівчат та молодиць до
панських московських гаремів ії вони небоги пропадали там марно.

Такі думки морозили його душу, розривали серце з пересердя
і жадоби помсти. Поклав собі, хочби ціною свого життя здого-
нити грабіжників, визволити Степаніду з їхнів кіхтів, живу чи
мертву і люто помститися.

Та він почував себе в цю хвилю серед шаліючої хуртовини,
так безпомічним, безрадним мов немічна дитина і піддавався
у всьому, що запорядив старий Тарасько Він зачне робити своє
діло, як розбишак здогонить та піймає в свої руки...

А хуртовина і заметіль не вгавала...

ІВже стемнілося зовсім. Тарасько вигукував щось до козаків.
Петро нічого не розумів. Одна лиш думка його займала: не зупи-
нятись та в снігу не пропасти.

Нарешті похід припинився. Козаки позлазили з коней і по-
вкривали їх ряднами. З коней клубилась пара. Поприпинали їм на