І вона у браму й бачить. Віз стоїть, постаті, а на возі кілька;
людських тіл. І вона чує, що її ноги залізні, важенні ледви її під'
мур дотягають, а в трудях у неї такий розпалений, великий камінь!

Такий важкий, як цілий світ. Тягне її в долину. Вона не сідає-
-  паде нід'мур...

А вони здіймають з воза. Закервавлені трупли. Вона дИВИТЬСЯ:
скамянілими очима й рахув: У

-  Неїї -- не він... не Степан...

Бавх у яму! Бавх! Бавх!..

- А над цвинтарем сумерк уже...

Ї нарешті бачить. Як тих, так і його стятають. У нього сорочка;
біла, у нього голова з чорною посокою. І бавх...

Вона хоче летіти, встати, доскочити -- а той камінь у цп дях
такий важкий, не може... -

Хоче крикнути -- а той камінь під гортанкою..

Ї тільки шепоче, як дитина:

- Степаночку, Степаночку, Степа-ночку..

А листя сиплеться на неї, шелестить. Па 1«х на голову покуйов-

джену, на плечі. на, ноги..

шИ АЮТВ Ен БЄ- --

КУРДИДИК АНАТОЛЬ

Братові.,

Там, при тій доріжці в полі,
В таку осінь чарівну,

В плитку яму крой стернища
Хтось поклав Тебе до сну...

Так. Шуміло гайвороння...
Педав лист. Чорнів терен...
Ти остав один-саміський,

А ми йшли кубдись ген-ген...

Як вертали із далини,

В грудях зойк -- ї той погас...
Проходили мимо Тебе,

Як вже сніг шляхи притряс.

Ми вертали -- всі похилі...
Кликала понуро даль.
-Ї Тебе отам лишати
Такий жаль був - такий жаль!...

ЗЕУАОТУЕВ-Н-

-