вб

Прийшли до дому. Звалився за стіл на лаву. голову схопив:
у долоні: :

-- Ой, світе мій, гіркий світе!

Чоловіки і жінки, припрошуючися, засідали за довгий стіл..

-- Киї, куме! Та не бануйте так. не бануйте! Та вона, дай їй
Боже, панування, вже не молода була. Вже їй час був.

--- Шістьдесять вісім літ/ Коби кожний з нас такоїго вікх"
дожив!

-- Та не побивайтеся, куме! Не тх,мть'

Петро підвів гтолову. Взяв від брата пляшку з торівкою, нал--
ляв половину порцелянового горняти і випив.

-- Ей, та кишки собі попечете!

зипив і глянув кругом пояснілими, сумними очима, мовби
засвітив у них огники похоронних свічок.

--Та не вбивайтеся, куме! Забудьте! -- приповідала вдовиця
Марта, немов двома вугликами припікаючи його своїми чорними,
маленькими очицями.

-- Кого забути? Її? Ет! А себе, себе хіба можу забути?

Мов вода прірвапася через греблю, так прірвалася його мова.
Говорив. мовби хотів виговорити весь свій біль.

Оженився -- мав двацять пять літ. А вона під пятьдесятку!
Дле вона була богата вдовиця й таке нінащо, що йому здавалося,
що вмре за ріп два!

-- Та ніби ви не знаєте? Таж не було в цілім селі буйнішого»
парубка над мене! Але я був бідний. Злакомився. Думав, що по-
хникає рік. два тай умре. Таж кожний чоловік хотів би жити якось.
по людському, а не марнуватися на заробітках!

Обтер верхом долоні піну на губах і зарив пальці в волосся.

-- Аж перед самим весіллям мені щось омкно стало. Але як
було завертати? Такі кошти! Йшли до шлюбу, а мені коло серця
так нило, так нило, так щось мулило там...

-- Не йди! Вернися! - Але я закусив губи і пішов до пре-
стола. Ї з тою присятою світ мені запався, життя моє запропасти-
лося!

- Як вертав до дому, то мені чорно було в очах і чорно
в душі. А потому я випив пляшку горівки і пяний переспав у ко-
морі ціле весілля. Таж ви взнаєте!

Прийшов я на другий день до хати, подивився на неї, поди-
вився на цю мою жінку, на її чпош)ршеш худі туби, на її беззубий
рот, на ті груди обвислі, жовті, що як два порожні кінські бала-
мути висіли за брудною пазухою, тай лиш осунувся на лаву. Як
заплачу тоді, заплачу! Я буйний був парубок, а тоді то я їйдав, що"
серце мені розірветься. що вмру від того плачу. Так плачу,. так рую,
так бю об стіл головою, як несповна розуму! Як собі розгадаю, що-
я зробив, то здається мені, що нема вже для мене життя, лиш одна
смерть.

А вона до мене:

- - Петрику! Петрику! А диви, корівки наші, як лані. А диви,.
які коні. А ходиж, подивися на нашу нивку. То вже твоє! Все твоєї!"