З його очей немов плили вогненні смуги в напрямку дверей..
Вплутрішній голос у ньому кричав:

-- Рішайся скоро, скоро, що зробити з нею... Як покажеться
у дверях -- вмить Її застріль!

Ні, тоді я раз на все любов дитини втрачу...

--  олови її за горло й задуши... так, аби дитина не почула...

Син і про це дізнається і пропаде для мене... Ні, ні.... Я мушу
перш усього прослідити все... Я найперше поставлю її на суд пе-
ред моєю душею... А може те, що син мені сказав, моє все шукання:
в театрі.. може все те тільки несамовитий сон моєї хорої уяви,
роздертої жахіттями війни?..

Однак... чому її нема?.. Чому нема?.. Я чув дзвінок... Це лиш
вона могла дзвонити... Ох, чого ставити окремі захисти для боже-
вільних? Цілий сучасний світ -- дім божевільних...

Сів при столі. Бхопив чоло в долоні й перетомлений, розби-
тий, розторощений дивився в напрямі дверей. Двері й усе перед
ним заснувалося темно-червоною мрякою. А з тієї мряки раз-у-раз:
чув лиш єдині ті слова: .Гільки своїй дитині вір!.. Своїй дитині
вір!.." ;
Стиснув долонею револьвер у кишені й засичав до дверей:
- Явися вже!.. Або на віки пропади в багні нікючемности!

Нараз -- червона мряка розстушається і замісць дверей він'
бачить темну пляму, що в ширину росте... В тій темній пащі ста-
нула -- вона... зачиняє двері... скидає плащ і капелю... Кладе на
крісло біля себе і стоїть у дверях...

Не йде до нього... Допитливо дивиться... Мовчить і рукою:
справляє волосся...

Він зривається з крісла, скамяніло стоїть і на неї глядить,
як людина, котру нагло доля з найвищих небесних вершин люто
жбурнула у найчорнішу безодню буття.

- Хапай за торло!.. Задуши їй!.. -- сичить голос болю.
Й ганьби.

У тнітуче мовчання вона відважилась пустити слово:

- Вибач, опера скінчилася так пізно... ?

- Убий, убий її на місці!.. - кличе з нього пекло.

Він простятає руки, розправляє пальці, судорожно корчить.
їх і наче з десятьма гаками сталевими йде до неї. Іде до неї, як по--
нуре марево розхрістане. Мов присуд трибуналу десь над зорями...
чи десь - у глибинах бездонних... так до неї наближаються гаки
сталеві його рук.

Вона вростає в землю з онімілої трівоги. Однак інстинкт:
життя перематає. Вона лебедить до нього:

- Що тобі, любий мій?.. Що ти задумуєш?..

Не одержує від нього відповіди та кричить безтямно: