-- Тату, я буду розказувати про війну українців з поляками...

-- Розказуй, сину мій маленький.

Батько радів, що не потребує тепер забавляти сина, навпаки,
дитина його забавляє. Але де тепер батькові до забави та до слу-
"хання оповідання 8 уст дитини!

В його голові відчинялася тепер якась безмірна порожнеча,
в котрій тільки сполохане, стрівожене, понуре стадо чорних пта-
-хів крильми бє та лопотить. Не уважав, не розумів слів сина. Чув
"тільки час до часу його ніжний дитячий голос, який неначе по-
"-топав у похороннім зойку вітру та у щораз більшій темряві душі.

Нараз урізалося йому в думку синове слово:

- ололлакави;

Батько здрігнувся:

- Сину мій... чого ти плакав?.. ОСкажи ще разв.. чого ти
плакав?... :

- - Тату, в- нас довго мешкав якийсь пан.. Я дуже не любив
"його, бо він цілував маму... а я плакав... відпихав його від мами
-а казав: ,То моя мама!..". А той пан сміявся... відпихав мене від
"«мами... знов маму цілував і казав: -,Г моя мама..".

Батько вбив пазурі своїх пальців у своє чоло. дЗатиснув до-
«"лонями очі.

- ЮОх, очі, очі, чому ви колись дивилися й не бачили?

Не хотів дивитися, ні слухати нічого більше. Чув тільки, що
він сам і син його, кімната й увесь світ -- усе летить, летить...
твалиться... стрімголов паде в якусь бездонну чорну западню...

потянх т е спраж люя

жа еж:

-тх а

ке рн ссц фіт от тін

Срн КТм

 

- Тату мій любий, що тобі?..

Вхопив сина в руки, поклав його собі, як малесеньке ди-
тятко, на коліна й гойдав, колисав його. Одночасно порушався
сам на право то на ліво, як людина, що хоче вколисати свій бев-
"-тямний біль на могилі світла, що осліпло. Боявся сидіти непо-
рушно, бо чув, що з наглого морозу зледеніє. Або згорить в огні,
який почав кипучими явиками йому облизувати мозок. Тулив
іочі й вуха до волосся сина, щоб не бачити таємних чорних птах,
не чути глуму та цвинтарного скигління долі. ЧНемов людина,
«граблена зі сонця та очей і викинута за поріг життя, він голо-
«чом, на тихе скавуління схожим, лебедів:

- Сину мій, невинний ангеле!

!
Е

Аж тут нова і може найчорніша думка стала довбати та
дьобати та розжирати розболілу свідомість його.

Натлим рухом поставив сина на землю, відійшов від нього
заж під стіну і вдивлявся в нього довго, допитливо, блудними очи-
«ма, в котрих горіли ось які питання: К-я

-- Невже за мало хмар на небі, вод у морі? За мало суму
їв людських душах, сліз у їх очах? Невже мій пятилітній біль
і нужда й розпач -- тільки вступ до мого пекла на землі?

З тоотисстіеня-

аа о

225

НИя